У національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ ст. говориться: «Освіта спрямована на втілення в життя української національної ідеї. Вона підпорядкована консолідації українського народу в українську політичну націю, яка прагне жити в співдружності з усіма народами і державами світу. Освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови та культури, повагу до народних традицій». Саме тому виникає потреба в залученні учнів до ознайомлення з українськими народними традиціями і звичаями. Адже наш дім – Україна. Ми живемо на цій землі і це зобов’язує нас знати не тільки історію нашої країни, а також її звичаї та традиції.

                Тому експедиційний загін вирішив дослідити та вивчити особливості орнаментики, колористики,  символіку та технічні прийоми вишивання. Щоб досягти мети спланували роботу, чітко визначили етапи дослідження та написання роботи. Члени експедиційного загону є активними відвідувачами міського краєзнавчого музею, виставок декоративно-прикладного мистецтва під час Здвиженського ярмарку, Родинного свята де знаходять цікаві матеріали для своїх досліджень.

                Другий етап – зустрічі, інтерв’ю з працівниками музею, майстринями, знайомство з виробами, запис їх розповідей, спогадів, повідомлень. Неймовірно цікавою була поїздка під час виробничої практики до села Дубовий Гай та знайомство з вишивальницею Дубиною Ольгою Михайлівною. Вона розповіла про своє захоплення вишивкою, про техніки, які використовує в своїй роботі. Під час Здвиженського ярмарку відбулося знайомство з заслуженою майстринею народної творчості Катериною Семенівною Каращук. Вона змістовно обґрунтовано повідомила про свою творчість, найулюбленіші техніки вишивки – підрізна мережка і рушникові шви, про те як створює нові узори. Спілкуючись із Катериною Семенівною, зрозуміли, що вишивка – це сенс її життя. В народі кажуть, що справжній витвір мистецтва – від Бога. Господь обдарував цю жінку талантом вишивальниці, а вона не зважаючи ні на хворобу, ні на труднощі життя, дарує людям своїми роботами радість надію, справжнє свято.

                Вишивка – один з найбільш поширених і улюблених в Україні різновидів народної творчості. Її твори – це піднесений  світ краси і фантазії, поетичного осмислення природи, схвильована розповідь про думки та почуття людини, світ натхненних образів, що сягають своїм корінням далекого минулого. Узори вишивки – це мистецтво високої естетичної наснаги, простого і водночас мудрого декоративного мислення. В орнаментах вишивки, в гармонії кольорових сполучень, в ритмі ліній узору відчувається глибока змістовність. Адже у вишивці, як і в народній пісні, майстрині відбивали свої заповітні мрії про краще майбутнє, своє споконвічне прагнення до прекрасного. В узорах вишивки вони розповідали про свої думки і почуття, сподівання і страждання. Тому є вишивки сумні і замріяні, а є й радісні та веселі, в яких барви й узори бринять, як жартівлива співаночка. Глибина людських почуттів, що може найглибше відбилась у словах відомої пісні – «червоне – то любов, а чорне – то журба», пристрасно промовляють до нас із орнаментів українського шитва.

                В орнаментах вишивок ніколи не буває жодної зайвої лінії, кожна рисочка має своє певне значення. Народний орнамент – це за висловом В.Стасова, співуча мелодія, призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів. Недаремно ж у давнину вишивка в одязі мала охоронне, оберегове значення і тому розміщувалася на грудях, на рукавах, на  подолі. Про давність традиції вишивання свідчать мозаїки і фрески соборів, народний іконопис, де святі зображені в оздобленому вишивкою вбранні.

                Споконвіку в народі жили  і в найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалась прикрасити своє нелегке життя, зробити радісною важку щоденну працю. Отоді за допомогою лише голки та нитки на простому полотні й народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати чисту білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона у якийсь спосіб оздоблювала, перетворювала у високомистецькі витвори і відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.

                В Україні вишивати вміли скрізь. але кожен район, навіть кожне село мало свої улюблені кольори, свої місцеві узори і техніку виконання. З покоління в покоління передавалися секрети вишивання. В орнаментах вишивок майстрині завжди відтворювали красу нашої рідної природи, особливо в період її квітування. Це відбилося і в назвах. Якщо розпитати вишивальниць, то вони обов’язково розкажуть, що такий-то узор зветься «барвінок», а оті «гарбузове листя», «хмелик», «зозулька», «бджілка» чи «павучок». Узори виконуються різними техніками і існує їх в Україні понад сто – від простих до дуже складних і клопітких в роботі. ,Одні техніки утворюють малюнок на полотні рельєфними стібками (лиштва, низь),  інші надають тканині легкості, прозорості, як от різноманітні мережки, наскрізні засоби шитва – довбанка, вирізування, виколювання тощо.

                Вишивка Чернігівщини - це задумлива пісня, яка підкоряє своєю ліричністю і подією. Вишивка цього краю стоїть між яскравими, насиченими вишивками Київщини і стриманими, в основному білими, Полтавщини. Вишивки Чернігівщини стримані, суворі і по - північному "небагатослівні", краса їх не кидається в очі, а розкривається при уважному розгляданні. Територіально Чернігівщина ділиться на південну, яка примикає до Середнього Подніпров'я, і північну, яка входить до Полісся. Відповідно характер вишивки розділяється на білі, монохромні вишивки, які по техніці виконання, орнаментальним мотивам поширені на території Подніпров'я; північні вишивки відповідають вишивкам Полтавщини, в кольорі яких переважає червоний, а техніки типові для Полісся.

                               В південних регіонах Чернігівщини основний рисунок орнаменту виконується білим з вкрапленням червоного і чорного кольорів, якими тут користуються дуже обережно. Узори рослинно-геометризовані. Найулюбленішою схемою являється ажурна сітка "зернового виводу". Найулюбленішими техніками є "лиштва", "вирізування", "виколювання", "довбанка", різноманітні мережки. Чернігівське змережування у вигляді широких ажурних смуг виконується червоним, чорним і білим кольорами.

                Виникнувши в сиву давнину, народна вишивка зберігає в орнаментальних мотивах, композиційних вирішеннях рисунка, особливостях колірних сполучень художній досвід народу, труд і талант багатьох поколінь.  Про її давні корені свідчить подібність в орнаментиці різних народів, що населяють нашу планету. Особливо багато спільних рис у вишивці народів, що проживають у подібних природних умовах і близькі за своєю історією та характером господарської діяльності.

                Згідно з тематичною класифікацією виділяють такі групи орнаментальних сюжетів: геометричні, рослинні, зооморфні (зображення звірів, птахів), антропоморфні (зображення людей). Найдавнішими вважаються мотиви геометричного орнаменту. Прямі і хвилясті лінії, круги, хрести, ромби, квадрати, крапки оздоблювали стінки глиняних посудин первісних людей, вироби із каменю, металу, дерева і кістки.

                Найпростіші архаїчні мотиви, названі вище, розшифровуються приблизно так: пряма горизонтальна лінія, очевидно, означала землю, хвиляста – воду. Так, наприклад, у квадраті, розділеному на чотири частини, з кружками або крапками у кожній, вбачають символ засіяного поля або нового двору, що будується; ромб з видовженими сторонами, можливо правив за знак вінця зрубу дерев’яного будинку.

                Звернення до археологічних матеріалів, їх детальний аналіз і зіставлення з етнографічними даними дозволили вченим простежити розвиток стародавньої символіки, розкрити смислове значення окремих мотивів і їх відображення в традиційних орнаментах. Одним із первісних орнаментальних мотивів є ромбо-меандровий узор, який у мистецтві до землеробської епохи правив за символ мамонта – блага. (Узор графічно відтворює рисунок дентину на зрізі бивня мамонта). Переосмислений у наступні історичні епохи, цей орнаментальний мотив виступав як символ родючості. Ромбічний мотив присутній у тканих і вишитих орнаментах, різьбленні по дереву і каменю та інших видах мистецтва всіх народів світу. У традиційних узорах на українських декоративних тканинах можна виділити кілька трактувань цього архаїчного мотиву: простий ромб, ромб з гаками, ромб з видовженими сторонами..

                Хрестоподібні фігури, круг, розетка на думку дослідників язичества стародавніх слов’ян, правили за символ вогню, сонячного божества. Особливо поширеним був символ круга. Ідея круга властива всім народам, в тому числі стародавнім слов’янам. У ній відбивалися космологічні погляди на світ, його упорядкованість, місце людини у цьому світі. У крузі як зображувальній формі світу людина відкривала для себе центр і межі всесвіту. За умовами вишивки круг видозмінювався у многогранник, ромб, квадрат, розетку. В архаїчних композиціях ці мотиви часто взаємопов’язані: розетка вишивається у ромбі, хрест зливається з розеткою (хрестоподібна розетка). Далі відбулося переосмислення солярного значення хреста і розетки: у народних вишивках хрест став символом православ’я, а розетка в рослинних орнаментах ХІХ ст. виступає узагальненим образом квітки. Як геометризований мотив квітки з п’ятьма-вісьмома заокругленими пелюстками трактувалася розетка у традиційних українських вишивках. В орнаментальній смузі проста чи вписана у ромб розетка чергувалася з іншими геометричними мотивами: ромбами, косими хрестами.

                Геометрична символіка, тісно пов’язана з культами первісних людей, відбила їхній світогляд, залежність від стихійних лих природи. Стародавні художники наносили знаки символи на предмети як заклинання. Їх значення у наступні епохи було втрачене, проте художня форма давніх знаків стійко зберігається у народному мистецтві як декоративний елемент.

                Варіюючи геометричні мотиви, вишивальниці створюють безліч орнаментальних композицій. Це досягається чергуванням фігур в орнаментальних рядах, розміщенням їх по горизонталі, вертикалі, діагоналях; використанням орнаментальних мотивів і рядів різного розміру; різним ритмом їх чергування. Крім того, використовується прийом створення багатопланових зображень. Багатоплановість досягається в тому разі, якщо узор і фон стають рівноправними: при повторенні одного геометричного мотиву, коли проміжки між фігурами теж включаються у ритм узору; при безперервному поєднанні в узорі різних геометричних фігур. У такому випадку можна вибрати будь яку точку відліку, і рисунок буде читатися нескінченним ланцюгом квадратів, ромбів або розеток, що шарами змінюють один одного.

                У геометричних орнаментах вишивок збереглися до наших днів елементи не лише первісної символіки, але й пізніших культурних шарів, пов’язаних із язичеством  стародавніх слов’ян. В українських вишивках часто зустрічаються сюжетні композиції із старослов’янськими образами божеств, що уособлювали сили природи: жіноча фігура з піднятими руками – це «Велика богиня», «Мати сира земля», що сприяла народженню всього на землі, родючості; птахи в її руках і вершники на конях – це підвладні їй стихії.

                Ярусне розташування орнаментальних мотивів у таких композиціях також має певне смислове навантаження – у ньому відображені космологічні уявлення стародавніх слов’ян про порядок світобудови, про різні її яруси: нижній може означати землю, а верхній – небо.

                В українській народній вишивці ХІХ – початку ХХ ст. ці мотиви виступають орнаментальними прикрасами. Змінилося і трактування образів, - різноманітні побутові деталі, введені вишивальницями, наблизили їх до реальних прообразів. Композиція цих узорів звичайно складається з трьох частин: головної (середньої) фігури і двох фігур, що стоять по обидва боки від головної і зверненої до неї. Зображення людської фігури на таких вишивках має умовний характер (ромбічна голова, підняті руки-крюки, спідниця-трикутник); узагальнені й образи птахів, коней, вершників. Їх рисунок статичний; людська фігура завжди зображена у фас, а звірі та птахи – у профіль.

                Як би не «заселялися» вишивки звірами, птахами та іншими образами, невичерпним джерелом яких є навколишня природа, їх рисунок ніколи не втрачає орнаментальності і вирішується у певному ключі засобами, доступними мистецтву вишивки. Умовність орнаментальних мотивів досягається шляхом спрощування, узагальнення зображення, виділення найхарактерніших і найсуттєвіших рис, що дають можливість за ледве помітними ознаками впізнати живий оригінал. Фантазія вишивальниць надає буденним темам неповторного звучання і своєрідної казкової форми: звичайний півень у вишитому орнаменті перетворюється на казкового чудо-птаха з пишним, яскравим пір’ям; а ось вишикувалися в ряд чи то ялини, чи то гарно вбрані дівчата-красуні. У кожному з цих зображень є більша чи менша частка умовності, що спирається на реальні форми.

                Прийоми стилізації можна простежити і на прикладі рослинної орнаментики. На відміну від геометричних мотивів, які несуть пласти архаїки і космології стародавніх слов’ян, рослинні мотиви відбивають всю розмаїтість барв і форм живої природи. Зображуючи знайомі з дитинства квіти, дерева, плоди, вишивальниці часто відходять від їх реальних форм, тому серед вишитих рослинних орнаментів важко знайти зображення конкретних видів рослин. Кожен мотив у вишивці трактується умовно, як зібраний образ квітки, дерева тощо. Особливості технічних прийомів і художні засоби вишивки визначають і характер зображень: мотиви рослинного орнаменту – це площинні абстраговані узори, подані ніби у розрізі.

                Історія рослинної орнаментики у прикладному мистецтві східних слов’ян простежується з Х – ХІІІ ст. Особливе місце зайняли рослинні мотиви у вишивках ХУІІІ – початку ХХ ст. Найпопулярнішими серед них є квіти, що часом перетворюються у багатопелюсткові розетки, виті гілки, дерева з мальовничими кронами, вазони і букети. Вита гілка зображується у вигляді зігнутого нескінченного стебла, від якого у різні боки, чергуючись у певному ритмі, відходять листя, квіти, бутони, грона винограду.

                «Дерево життя», «мирове дерево» - один із ведучих рослинних мотивів у прикладному мистецтві, який символізує універсальні закони світобудови. Центральне розміщення «дерева життя», симетричність і врівноваженість композиції відбивають характер зв’язків між частинами всесвіту. Популярність образу дерева (збірного чи конкретного виду – сосни, берези, вишні, калини тощо) у народному мистецтві генетично пов’язана з язичеськими віруваннями стародавніх слов’ян, а саме культом дерев (поклоніння деревам, прикрашення дерев у священних гаях).

                Близький за своєю композиційною структурою до «дерева життя» мотив вазона, найбільш поширений в українській вишивці. Це площинне, схематичне зображення посудини, з якої піднімається дерево або квітучий кущ. На основі мотивів «дерева життя» і вазона виник мотив букета, якому властиве вільне трактування, не стримуване суворою симетрією. Головний акцент робиться на квіти, з яких складається букет (кілька крупних квіток або дрібні квітки і бутони).

                Для розкриття змісту геометричних і рослинних орнаментів велике значення має термінологія узорів. Назви орнаментів пов’язані з фольклорною символікою, практичною діяльність людей («сухарці»                    «грабельки», «старчики», «гречка», «вітряки»),

а також їхніми уявленнями про тваринний

світ («курячі лапи», «павучки», «раки»).

Геометричні мотиви в українській традиційній

вишивці зберігають такі назви: «прутик»,

«кривулька» (пряма і ламана лінія), «клинчики»    

(кути і трикутники), «кружечки», «круги»

(квадрати, ромби). Геометризовані рослинні і

рослинні мотиви мають такі назви: «хмелик»,

«барвінок» (вита гілка), «калина», «сосонки»,

«рожа» (квітка), «виноград», «гвоздика» та ін. З небесною сферою пов’язана назва «зірки». Можливі також різноманітні варіанти місцевих назв.

                При характеристиці співвідношень геометричних, рослинних, зооморфних і антропоморфних узорів потрібно відзначити, що межі між ними нестійкі. Так, наприклад, рослинна орнаментика може виступати у дещо геометризованій формі; центральні фігури геометричного орнаменту, а також їх фон часто прикрашені рослинними мотивами. Отже, уважний розгляд вишитих українських традиційних орнаментів виявляє ряд історико-культурних напластувань, динамічність і взаємозв’язок яких визначили художню своєрідність українського декоративно-прикладного мистецтва.

                Протягом сторіч багатьма поколіннями невідомих майстрів створено безліч технік вишивання, або швів. Тільки на Україні їх відомо близько ста. У вишиванні швом називають спосіб, тобто техніку виконання вишивки. Назви більшості швів походять від способу накладання стібків на тканину. Влучні й образні, вони свідчать про спостережливість їхніх творців: «козлик», «хрестик», «ланцюжок», «прутик», «кривулька», «качалочка» тощо.

                За своїм призначенням шви поділяються на: з’єднувальні – за їх допомогою з’єднують окремі частини тканини; закріплювальні – для обробки країв та підрублювання тканини; оздоблювальні, які застосовуються як для з’єднання окремих деталей виробу і закріплення країв, так і для оздоблення виробів. Їх називають іще декоративними. В оздобленні одного виробу досить часто застосовують кілька різних швів, складних і простих, одно- й двосторонніх. До односторонніх швів належать ті, які заповнюють узор тільки з правого лицевого боку. В такому випадку на звороті залишається пунктир з окремих стібків. У двосторонніх швах узор має однаковий вигляд з обох боків тканини.

                За способом виконання вишивки поділяють на лічильні та вільні. Лічильними називають вишивки переважно геометричних орнаментів, які виконуються за точним рахунком ниток на тканині полотняного переплетення. Вільними – ті, які виконуються за наміченими контурами узорів округлих та криволінійних форм.

                За технікою виконання вишивки поділяють на ажурні (прозорі) та глухі. Ажурні вишивки виконують на тканині, частина якої висмикнута або вирізана. Глухими називають вишивки по цілій тканині. Залежно від вибраного узору вишивка вкриває тканину частково або суцільно.

                Необхідність використання декоративно – ужиткового мистецтва, зокрема автентичної народної вишивки, у вихованні молоді цілком відповідає завданням сучасної національної школи. Вивчення та дослідження української вишивки як традиційного та найпоширенішого на території України виду народного мистецтва сприяє не тільки стимулюванню інтересів, формуванню естетичних смаків, розвиткові творчого мислення, спеціальних умінь та навичок, а й прилученню учнівської молоді до народних традицій, естетичного освоєння підвалин національної культури, прищепленню любові та шани до цього самобутнього виду народної творчості.

Хто знає, береже минуле

 І вміє шанувать сучасне

, Лиш той, майбутнє

 Вивершить прекрасне!

У час відродження духовності, повернення до народних витоків, ми поступово прямуємо до пізнання самих себе, історії свого народу. Повер­таємося обличчям до коріння нашої нації, тра­дицій, бо знаємо, що «без коріння нічого не росте, без коріння сохне все живе».

Щасливі ми, що народилися в Україні. Тут жи­вуть наші батьки, діди, прадіди, тут корінь ук­раїнського народу. Знати свій народ — це знати мамину пісню, яка посіяла в душу дитині зернята добра, це знати і не забувати батьківську хату, сте­жину до школи, від якої діти йдуть у широкий шлях Батьківщини, це знати бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом. Сьогодні ми повинні знати свої корені та думати про те, без чо­го не мислиться жоден народ: народні звичаї, тра­диції, про нашу Берегиню, обереги на рушниках, про наші добрі і славні символи. А що таке Бере­гиня? Це наша оселя, те, що в ній є, що зробили діти своїми руками на пам'ять нащадкам.