У час відродження духовності, повернення до народних витоків, ми поступово прямуємо до пізнання самих себе, історії свого народу. Повертаємося обличчям до коріння нашої нації, традицій, бо знаємо, що «без коріння нічого не росте, без коріння сохне все живе».

                Щасливі ми, що народилися в Україні. Тут живуть наші батьки, діди, прадіди, тут корінь українського народу. Знати свій народ – це знати мамину пісню, яка посіяла в душу дитині зернята добра, це знати і не забувати батьківську хату, стежину до школи, від якої діти йдуть у широкий шлях Батьківщини, це знати бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом. Сьогодні ми повинні знати свої корені та думати про те, без чого не мислиться жоден народ: народні звичаї, традиції, про нашу Берегиню, обереги на рушниках, про наші добрі і славні символи. А що таке Берегиня? Це наша оселя, те, що в ній є, що зробили діти своїми руками на пам'ять нащадкам.

                Тому у 2009 році наш експедиційний загін вирішив дослідити та вивчити особливості застосування вишивки в житті народу та врахувавши зібраний матеріал виготовити вишиту карту Чернігівської області. Щоб досягти мети спланували роботу, чітко визначили етапи дослідження та написання роботи. Члени експедиційного загону є активними відвідувачами міського краєзнавчого музею, виставок декоративно-прикладного мистецтва де знаходять цікаві матеріали для своїх досліджень.

                Другий етап – зустрічі, інтерв’ю з працівниками музею, майстринями, знайомство з виробами, запис їх розповідей, спогадів, повідомлень. Все це дало можливість зробити висновки про особливості вишивки Чернігівщини.

                Перші поселення на території сучасної Чернігівської області з’явились у ранньому палеоліті (більше 50 тисяч років тому назад). В УІІ – УІІІ ст. тут мешкали сіверяни і поляни – східнослов’янські племена. В ІХ – Х ст. Чернігово-Сіверські землі входили у склад Київської Русі. В ХІ ст. утворено велике за площею Чернігівське князівство, перебуваючи в стані довготривалого військового конфлікту з половцями. В пам'ять про нього зберігся найвідоміший пам’ятник давньоруської літератури – поема «Слово о полку Ігоровім», створена невідомим автором в пам'ять про похід князя Ігоря Святославовича проти половців, який відбувся в 1185 р. У 1239 – 1240р.Чернігівські землі завойовувалися монголами, які контролювали їх до середини ХІУст. Потім ця територія почергово входила в склад Литовського князівства (друга половина ХІУ – ХУ ст.), Московської держави (ХУІ ст.) та польсько-литовської Речі посполитої (перша половина ХУІІ ст.). В результаті Визвольної війни українського народу, яка закінчилася Переяславським договором з Московською державою (1654 р.), Чернігівщина стає її автономією. Згідно полковому адміністративно-територіальному поділу, прийнятому в гетьманській Україні, тут формуються Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Стародубський полки. Вони проіснували до ліквідації козацького самоуправління в 1775 р. Потім у межах сучасної області (1782 – 1796 р.) існували Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва, ввійшовши у склад Малоросійської (1797 – 1802 р.), а потім Чернігівської (з 1802 р.) губернії Російської імперії.

                У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

                Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.

                Споконвіку існує на Прилуччині (як і по всій Україні) сила –силенна казок, переказів, загадкових легенд. Часом ці легенди заховані у такі таємничі оболонки тисячоліть, що й годі розтлумачити. Іноді у них переважають фантастично-казкові оповіді чи описи подій, речей, які з погляду здорового глузду не годиться сприймати серйозно. Та трапляються часом такі історії, які натякають нам на стежки для розгадок далеких таємниць минулого.

                Чимало таких легенд і переказів існують і в одному з найдавніших селищ Прилуцького району Малій Дівиці. Легенди дійшли до наших днів щодо походження назви села. Одна з них про те, як багатий поміщик подарував село і прилеглі до нього землі меншій донці. А сусіднє село з угіддями дісталося старшій дочці, від чого виникла назва села – Велика Дівиця.

                За іншою легендою, колись у давнину багатий козак поділив своє майно між дочками, більшою  і меншою, по обидва боки річки Галки. Відтоді село, де залишилася жити «мала дочка» (дівиця) стала зватись Мала Дівиця, а де жила «велика дочка» - Велика Дівиця.

                …Прошуміло, прогуркотіло над селом не одне століття. Часи Богдана Хмельницького і гетьмана Скоропадського, кріпаччина і колективізація, розкуркулювання і голодомори, страхіття Великої Вітчизняної війни. Та не зміліла ріка людської пам’яті і мудрості.

                В минулому сельчани займалися різними ремеслами і промислами : бондарством, ткацтвом, шевством. Були в селі свої ковалі, кравці, вишивальниці, теслярі, пасічники, мірошники. Увесь товар, що вироблявся, відвозили в місто на базари і ярмарки, це було значною матеріальною виручкою селян.

                Сільський пан виміняв у сусіднього поміщика родину кріпаків за пару породистих хортів. Кажуть, що обмін цей відбувся 29 лютого. У цей день за церковним календарем свято святого Касіяна або Касяна, людини найбіднішої, най нещасливішої. Тож і дали цьому кріпакові прізвище Касьян. Одружився юнак на сільській дівчині, народилося у них шестеро синів і три дочки. Сини разом з батьком наймалися очищати на решетах зерно в своєму селі та в сусідніх, а доньки були хорошими ткалями та вишивальницями. Ткали гарне полотно, рушники, доріжки на верстатах, виготовлених батьком і братами. А також прикрашали вишивкою. Ще досі зберігається в селі стара верстата, змайстрована одним із синів старого Касяна – Сидором Івановичем.

                В селі Мала Дівиця і зараз проживають нащадки тих майстрів. Так зокрема це бабуся учениці гімназії, члена експедиційного загону Левченко Юлії – Левченко Варвара Данилівна. Відпочиваючи під час літніх канікул Юля поцікавилася у бабусі вишитими речами, що зберігаються в скрині. І бабуся з задоволенням дістала речі, показала онучці і розповіла про їх історію. Вона зберігає сорочку, яку вишивала її бабуся Касьян Палажка Василівна приблизно у 1910 році. Це весільна та святкова сорочка виготовлена «до підточки» - верхня частина (станок) з тонкого полотна, нижня частина (поділок) з грубого полотна. Сорочка викроєна з прямокутних шматків тканини у два полотнища, рукава – у одне. До станка по пітканню пришита уставка, до неї і до станка по основі підопліччя. Між станком і підопліччям вшита ластовиця.  Шийний виріз і низ рукава призібрані на вузенькі комірець та манжети. Сорочка вишита вирізуванням. (Див фото).  Також дбайливо зберігається сорочка вишита її мамою Ганною Максимівною. Ця сорочка пишно прикрашена рослинним орнаментом з мотивами винограду. Символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім’ї. Сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка має обов’язок ростити й плекати дерево їхнього роду. Уважно розглядаючи та вивчаючи вишиті речі перезняли узор вирізування з рукавів сорочки та вишили його на карті Чернігівської області.

В цьому році продовжили спілкування з заслуженою майстринею народної творчості Каращук К.С. та дізналися, що в неї окрім великої кількості власних виробів зберігається весільна сорочка її тітки Марії Іванівни. Вишивка виконана білими нитками лічильною гладдю, виколюванням, вирізуванням та мережками. (Див. фото ). Сорочка виглядає дуже святково та ошатно Звичайно у Катерини Семенівни є багато сорочок але її улюблена – це сорочка, рукава якої щедро прикрашені повздовжніми смугами мережок з рослинним орнаментом (Див. фото). Взагалі, мережки є улюбленою технікою народної майстрині і вона з задоволенням поділилася своїми знаннями та вміннями. Катерина Семенівна навчила дівчаток правильно вишивати мережки та порадила які саме краще вишити на карті. На одне з засідань експедиційного загону завітала майстриня Дробот Надія Петрівна (Див. фото) та принесла з собою цікаві старовинні фото та вишиті рушники. Зокрема вона розповіла, що вишивати рушники та сорочки це сімейна традиція. Так на фотографії (Див фото) зображена Дробот Уляна Тимофіївна 1901 року народження у народному вбранні, виготовленому власноруч. Жила вона в селі Лутайка Прилуцького району. Вишиті речі вона передала своїй доньці Дробот Ользі Федорівні . Та в свою чергу речі передала невістці Дробот Надії Петрівні. Звичайно разом з вишитими речами передавалось також мистецтво вишивання, техніки та орнаменти. Зокрема членам експедиційного загону вона повідомила що,на Чернігівщині на рушниках дуже поширеним був мотив дерева, вазона. Прагнучи в орнаментуванні рушників передати пишність, красу природи, її цвітіння, вишивальниця розміщує на стеблі величезну кількість різноманітних квіток і майже не зображує листків, які в порівнянні з квітками зовсім невеликі. Вся увага вишивальниць сконцентрована не на передаванні реальних природних форм, а на декоративному вирішенні всього малюнка, на орнаментальному заповненні площин мотивів. Саме це, при порівняно невеликому арсеналі елементів, створює їх багатоваріантність.

                 Саме рушники із зображенням дерева життя привернули особливу увагу членів експедиційного загону. А особливо коли дізналися, що в одній з давніх легенд про створення світу говориться що серед безкрайніх водяних просторів стояло дерево, на якому звили гніздо два птахи. Від них почалося життя на землі. Дерево, або дерево життя, стало символом усього живого, а дві пташки – символом добра і сімейного щастя. Тому дівчатка вирішили на вишитій карті Чернігівської області вишити рушничок на якому зобразити мотив дерева життя.     

                Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10 – 15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять перед усім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов’їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».

                Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді лише за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори і відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.

                В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно, та ще вміння і бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.

                Чернігівська область відноситься до Полісся. Віддаленість цього етнографічного регіону від крупних промислових і культурних центрів, несприятливість природних і географічних умов життя спричинили ізольованість культурно-побутових та економічних процесів його розвитку. Відрізані лісами й болотами поліщуки довше, ніж в інших районах України, зберегли в побуті, народному мистецтві, віруваннях архаїчні елементи, що несли відгомін не лише давньоруської, а й праслов’янської традиції.

                В поліській вишивці використовуються нескладні орнаменти, які утворюються з ритмічного повтору окремих або вписаних один в другий ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній. Особливе місце посідає мотив «осьмирожка». Розетка – основний і найпоширеніший мотив вишивок Полісся. Вона має чотири, шість і вісім загострених або заокруглених кінців, які поперемінно вишиваються червоним або чорним. Розетки чергуються із зображенням ромбів, кругів, зигзагів, хрестів у різних варіантах. Мотив хреста часто буває вписаний у ромби, прямокутники й має різне кольорове забарвлення – червоне або чорне чи синє. Часто у вишивці трапляється мотив птаха, іноді з деревом життя в центрі, із гілочками з ягід і листя. Інколи мотив птаха конкретизується до більш чіткого відтворення лебедя, орла, пави, качки. На Чернігівському Поліссі зафіксовано мотив пугача, зрідка грифонів орлів, коней. З архаїчних мотивів побутують сильно стилізовані антропоморфні мотиви у вигляді ромба, які мають місцеву назву «на козака».

                               У вишивках Полісся зберігається багато геометричних фігур, від яких віє таємничою силою легенд і вірувань наших пращурів. Значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які збереглися, мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідними оберегами від злих сил. Однак з часом їхня семантика забулася втратилося первісне значення. Вишивки слугували тільки художнім оздобленням. За асоціацією з яким-небудь предметом утвердилися нові назви: «волові очі», «оленячі голови», «баранячі роги».

                В Чернігівському Поліссі поширеним було також шиття «білим», що поєднувалося з ажурними техніками «вирізування», та різноманітними мережками. Застосовували мотиви «терен», «виноград», «ключики». Типовий для Чернігівщини елемент ажурного поєднання двох частин сорочки за допомогою наскрізної мережки, так званої «чернігівської розшивки».       

                Вишивка Чернігівщини - це задумлива пісня, яка підкоряє своєю ліричністю і подією. Вишивка цього краю стоїть між яскравими, насиченими вишивками Київщини і стриманими, в основному білими, Полтавщини. Вишивки Чернігівщини стримані, суворі і по - північному "небагатослівні", краса їх не кидається в очі, а розкривається при уважному розгляданні. Територіально Чернігівщина ділиться на південну, яка примикає до Середнього Подніпров'я, і північну, яка входить до Полісся. Відповідно характер вишивки розділяється на білі, монохромні вишивки, які по техніці виконання, орнаментальним мотивам поширені на території Подніпров'я; північні вишивки відповідають вишивкам Полтавщини, в кольорі яких переважає червоний, а техніки типові для Полісся.

                В південних регіонах Чернігівщини основний рисунок орнаменту виконується білим з вкрапленням червоного і чорного кольорів, якими тут користуються дуже обережно. Узори рослинно-геометризовані. Найулюбленішою схемою являється ажурна сітка "зернового виводу". Найулюбленішими техніками є "лиштва", "вирізування", "виколювання", "довбанка", різноманітні мережки. Чернігівське змережування у вигляді широких ажурних смуг виконується червоним, чорним і білим кольорами.

                Саме тому, вишиваючи свою карту Чернігівської області ми використали такі техніки.

                Шов косий хрест односторонній, утворюється з двох діагональних перехрещених стібків. Шиють ним у два прийоми, у горизонтальному, вертикальному і діагональному напрямках. До середини минулого століття вишивали переважно двостороннім хрестиком, однаковим з правого й лівого боку тканини. Він зустрічається на старовинних вишивках і на виробах, у яких має бути красиво й чисто оформлений як правий, так і лівий бік, - рушники, хустки, занавіски.

                Шов розсипний хрестик застосовують у вишивках, які звуться обман, фальшиве мереживо, розкидка. Ця вишивка з’явилася на початку ХХ сторіччя й була дуже поширена на Чернігівщині, де чорними нитками на білому полотні вишивали чудові «мереживні» візерунки на рукавах жіночих сорочок та рушниках.

                Лічильна, рахункова або точна гладь – одна з найдавніших технік вишивання. Характерною особливістю її є те, що виконується вона накладанням паралельних стібків віддалених один від одного на одну нитку.

На Україні цю гладь називають лиштва, бо нею свого часу вишивали переважно подоли жіночих сорочок – лиштви. А може, тому, що колись у давнину вишивали узори нитками, які залишились від ткання полотна, тобто лишками. І до нашого часу точну гладь виконують білими та сірими нитками.

                Виколювання – дуже простий спосіб вишивання, а назва його походить від техніки виконання: викол, виколювання, довбанка, солов’їні вічка. Окремі елементи можна робити квадратними або круглими. Спочатку по лічбі ниток (або по намальованому контуру) визначають сторони майбутньої виколки. В центрі проколюють дірочку і кладуть перший стібок від центра в лівий або правий кут – в залежності від узору. Кожен новий стібок має починатися в центрі – місці виколу – і закінчуватися на сторонах квадрата або кола на одну нитку далі від попереднього стібка.

                Вирізування – це ажурна вишивка, техніка виконання якої пов’язана з вирізуванням ниток тканини. Виконують цю вишивку в кілька прийомів. Спочатку хрестиками позначають контури фігури для вирізування. Стібками прямої гладі обшивають краї, закріплюючи таким чином місця вирізування ниток. Після цього нитки тканини піднімають на голку, обережно підрізають і витягують, залишивши ті з них, які утворять сітку. Сітку цю обкручують нитками, одночасно заповнюючи квадрати павучками. Техніка вирізування дуже популярна на Чернігівщині. Найчастіше виконують її білими нитками, але часом шиють кольоровими: сірими, блакитними, червоними, чорними.

                Набирування належить до лічильних швів. У цей спосіб вишивають переважно кольоровими нитками ромбічні узори. При вишивання набируванням стібки настилають щільно, без найменших пропусків. Виконується набирування вузькими смугами на манішках, комірах, по низу рукавів чоловічих сорочок, на вуставках рукавів жіночих сорочок. Узори геометричні, кольори чорний і червоний з вкрапленням жовтого, білого, голубого.

                Занизування, зволікання або затягування –це одна з найдавніших технік народного вишивання, що нагадує перетинання ниток на ткацькому верстаті і дає строго геометричні узори. Однобарвні та різнобарвні орнаментальні смужки узорів, виконані стібками «вперед голку», у горизонтальному або вертикальному напрямках, дуже нагадують узори ткання. Одноколірні візерунки вишивають одразу по всій довжині виробу справа наліво. На звороті смужки матимуть завжди негативний узор.

                Рушникові шви виконують так. Спочатку на полотні позначають олівцем контур візерунка і вишивають його стебловим або тамбурним швом. Потім площину узору заповнюють різними комбінаціями стібків – заповненнями – переважно лічильних: «вперед голку», гладдю, штапівкою, кривулькою, хрестиком, козликом, сітками. У народних вишивках існує понад 20 видів заповнень. Усі вони дуже характерні для української вишивки.

                Мережкою називається ажурна вишивка на смужці тканини, з якої витягнуто нитки піткання, або основи. Нитки, які залишилися не витягнутими, обплітають робочою ниткою, утворюючи різні узори. Мережки бувають найрізноманітнішими – від нескладних вузеньких смужок одинарного прутика до білих мережок завширшки до 1 м, дуже схожих на справжнє мереживо. На вишитій карті можна побачити мережки стовпчики, ляхівка багаторядна, мережку з настилом без прутика, мережку з квадратиків, мережку шабак та шов мереживо.

                Людина росте духовно протягом свого життя. Але бувають такі моменти, коли людина потребує виплеску свого внутрішнього світу. Будь то складена пісня, або вишитий рушник, серветка чи картина…