Старі дерева не гнуться, сиві ріки не всихають, - мовить східне прислів’я про міцність давніх традицій.

                Старовинне мистецтво вишивки вже багато століть іде від покоління до покоління, чаруючи глибинним змістом та поетичною красою душі людей. Українська народна вишивка завжди славилася вишуканими орнаментами, гарним колоритом, високою майстерністю виконання та самобутністю. Не втратила вона свого значення й у наш час. Про це свідчить популярність виставок народного декоративного мистецтва, де вишивці відводиться значне місце. На таких виставках можна побачити й роботи заслуженого майстра народної творчості Катерини Семенівни Каращук.

                Ми знаємо роботи невідомих майстринь та імена талановитих вишивальниць, у творах яких знайшли вияв традиції, накопичені усім їхнім родом або осередком за багато віків розвитку цього мистецтва. Тому було б не дивно, якби такої величини майстриня, як Катерина Каращук, сформувалася у колі народних митців. Але сталося інакше – мистецтво вишивання вона опановувала самостійно. Народилася пані Катерина 10 липня 1933 року в селі Вересоч Куликівського району в родині Семена Степановича та Анастасії Іванівни Каращуків.(див фото додаток) Вона була другою дитиною в багатодітній родині (в родині було семеро дітей).Дуже бідувала родина. Батьки мріяли, що дівчина навчатиметься на лікаря, але вона мріяла малювати та вишивати. Та ні ниток тоді, ні фарб. Спасибі, подруги ділилися з Катрусею. Тоді вона була щасливою. В трирічному віці, відколи дитиною заснула на холодній землі в кущах, ноги уражені поліомелітом, то на дуже рухливий спосіб життя розраховувати й не доводилося. В школу ходилося важко. Зате непогано сиділося за вишиванням, малюванням чи іншим рукоділлям.

                У воєнні роки була маленькою, але пам’ятає один епізод.

                - Ми жили в хаті з земляною долівкою. А оскільки йшла війна і по селі горіли садиби, то мама склала усі вишиванки у скриню й закопала її. Німці як увірвалися в дім, то побачили, що земля в одному місці іншого кольору – викопали, бо думали, що там якийсь скарб приховано. Витрусили то все на землю. Для них воно ж хіба цінне – ганчірки, та й годі. Розтріпали, порозбирали собі, щоб зброю начищати та коней спітнілих витирати рушниками вишиваними. А мені ж так гірко було за тією красою, за маминою роботою. За стібком вишитими голубочками, що цілувалися на весільному рушничкові, за порічками червоними і чорними, за трояндами пишними. Досі пам’ятаю ті візерунки.

                Ці спогади й донині стискають серце Катерини Семенівни, тепер вже знаної в нашій державі та за її межами вишивальниці, Заслуженого майстра народної творчості. А тоді спонукали дівчину по закінченні школи в 1952 році вступити до Київського училища декоративно-прикладного мистецтва на вишивальне відділення. Важко батькам було у післявоєнні роки платити за навчання, але Катерина дуже старалася і отримувала стипендію. Студентські роки були багатими творчо й духовно. Вчилась на Печерських пагорбах, «ходила на етюди» до схилів Дніпра, практикувалась у Львові, готувала диплом у Полтаві. Зачудовувалася творчістю К.Білокур, М.Приймаченко, Ф.Панка, Т.Пати, М.Тимченко, М.Мухи…

                Відучившись, пробула рік у селі в родичів. Знову хворі ноги підвели. Трудилась собі – вишивала, малювала для душі. Потім направили працювати до Решетилівської фабрики художніх виробів на Полтавщині. Багато працювала, розробляла композиції для вишивальниць, вишивала сама. Вела активну громадську діяльність: лекції в цеху, редколегія стінгазети, народний хор, гурток в будинку піонерів, у школі, республіканська виставка у Києві та всесоюзна у Москві. В 1963 році доля привела майстриню в Прилуки на панчішну фабрику на посаду художника.

                - Наші мужчини сміялись, що на чоловічих шкарпетках узори були як на вишиванках, - сміється Катерина Семенівна.

                Тут проводила таку ж громадську активність, знайшла своє кохання, тут його і втратила. Діточок нажити не довелось, то віддала всю себе вишивці, малюнкові й людям. Зробила ось виставку вдома, бо школярики приходять на екскурсії. Маючи змогу їздити у службові відрядження, бувала в Росії, Білорусі, Молдавії, Грузії, Вірменії, Узбекистані. Кожну вільну годину використовувала для відвідування музеїв, вивчала орнаменти цих країн. Кращих за українські, вважає, немає. Вдосконалюючи свою майстерність, наполегливо вивчала давні українські орнаменти в музеях та в старих людей, які мали цікаві вишивки. Ще працюючи в Решетилівці, Катерина Семенівна залюбилася в білу диво-вишивку мережками, яка стала основним напрямком її творчості. Основним, але не єдиним, бо ще є рушникові шви, не менш улюблені майстринею. Отак на двох крилах своєї творчості і почався злет художниці до вершини майстерності.

                З 1991 року Каращук К.С. є членом Національної спілки народних майстрів України. І весь вільний час, який проводить вже на заслуженому відпочинку, віддає народній вишивці. Вона дипломант Всеукраїнських виставок – «Традиції українського декоративно-вжиткового мистецтва у сучасному одязі» (1990), «Перлина душі» (1992), «Барви Придесення» (1993). У 1997 році представлений на Всеукраїнській виставці вишитий Катериною Семенівною рушник визнаний кращим в Україні.

                У 2001 році Катерині Семенівні Каращук присвоєно почесне звання «Заслуженого майстра народної творчості України».

                З нагоди семидесятиріччя майстрині в Києві була організована її ювілейна персональна виставка.

                У липні минулого року іменита при лучанка Катерина Каращук відсвяткувала 75-річний ювілей. З цієї нагоди у міській бібліотеці Прилук відкрилася виставка її робіт.(див. фото додаток).

                Композиції для своїх вишивок вигадує сама, за чужим взірцем зроду не шила. А вишиває те, що навколо себе бачить, що подобається, що душу якось зачепить, з того і візерунки складаються.

                Твори Катерини Каращук народжені натхненням, що дає рідна земля. Квіти допомогли їй зрозуміти розмаїття барв, ліси, поля навчили композиції, подарували відчуття гармонії, а співуча, вразлива душа майстрині сповнює її твори поетичністю та пісенністю.

                Дивно стає, коли подумаєш, як могла жінка, доля якої складалася нелегко, пронести крізь усе життя здатність відчувати прекрасне і радіти йому, знаходити красу в найбуденніших речах.

                А розраду вона знаходила у вишиванні та квітах. Біля батьківської хати завжди росли квіти та панував квітковий розмай. Звідки ж це захоплення, ця любов?

                То теж змалечку. Було опиниться в полі серед квітів і до найменшої квіточки приглядається. І не один раз до неї приходить, дивиться, як пуп’янки бубнявіють, як розцвітають, як пелюстки опадають, звідкіля насіння береться. З радістю до всього приглядалася, і не було й гадки щоб зірвати. Збирала насіння, на городі сіяла. Тепер квіти часто і думку для вишивки подають. Я ж не для користі весь свій вік шию вишиваю і квіти викохую, а для краси, щоб людина подивилася і в душі у неї такі ж квіти розцвіли.

                Подумалося, яке схоже світосприйняття таких художниць, як Катерина Каращук, Марія Примаченко, Параска Хома, Катерина Білокур… У кожної з них не город – квітник, наснагу вони часто знаходять у барвистому розмаї квітів, виплеканих власними руками. Коли ж питають у них, заради чого кожну вільну хвилинку віддають праці не менш важкій, ніж робота в полі, то відповідають однаково: «Творю заради краси, на радість людям». Є в них ще одна спільна риса: майстрині не соромляться щиро дивуватися красою, яку створили їхні натруджені руки. Роблять вони це по дитячому нелукаво. Тому й проймаєшся шанобливою повагою до художниць, які тепло і велич своєї душі дарують усім, хто хоч якось доторкнувся до їхнього високого мистецтва.

                Катерина Каращук вірно й повно передає в своїх творах поетичні уподобання народу, провідне в світорозумінні багатьох поколінь. Це – гармонія і вишуканість, багатобарвність водночас природність, - це традиційність орнаментального рисунка і його композицій, що йде від дідів прадідів, і щось нове, своє. Орнаментальні мотиви вишивальниці являють собою комплекс образів, джерелом виникнення яких є реальний навколишній світ. Але з конкретного життя вона відбирає тільки найсуттєвіше, те, що пробуджує її уяву, викликає позитивні емоції та асоціації.

                Саме тому створеним в орнаментах образам властива своєрідна умовність і узагальненість форм, як і взагалі народному мистецтву. Навіть не замислюючись, не прагнучи того свідомо, Каращук розкриває своєю творчістю глибини й підвалини народних традицій.

                Візерунки майстриня компонує традиційно, навіть класично, як для вишивок Чернігівщини: розташовує узор на обох кінцях рушника. Це переважно широка смуга основного мотиву між двома тонкими орнаментальними ланцюгами.

                Створюючи композицію узору на рушниках, серветках, скатертинах або наволочках, вишивальниця логічно узгоджує орнамент з площинним характером поля тканини, її формою, розмірами, а також із властивостями матеріалу та можливостями техніки.

                І хоч кількість орнаментальних мотивів невелика, а в композиційному плані зберігається тридільний уклад, візерунки рушників Катерини Каращук відзначаються великою різноманітністю, що виявляється в композиції орнаментальних комплексів, у засобах розробки внутрішнього поля, в особливостях, притаманних колориту кожної речі.

                Колірний, орнаментальний та символічний світ вишивальниці напрочуд різноманітний. Давня, вже майже забута символіка стає співзвучною розумінню сучасної людини. Завдяки широким асоціаціям і невимірній фантазії образи її вишивок поєднують нас з природою, занурюють у світ поезії, фольклору, звертають до глибини народного мистецтва й народної мудрості. Це йде від широкого, відкритого серця, палких почуттів і живої неординарної думки.

                Наприклад, рушник, на котрому вишито 2000 рік, називається «Урожай».(див. додаток) Тут росте соняшник, виноград, полуниця й колоски. А цей – «Козацький», на ньому пнеться догори дерево життя. Ось «Мамина пісня» вишита, й сама матуся стоїть. Голосиста вона у мене була. Як пісню не раз співають усім селом на свята під церквою, то мамин голос найбільше й чути. Я коли малою на співу ще не розумілася, то на неї з осудом так зиркнула й питаю: «Ти чого кричиш?» Ось така з мене тоді була поціновувачка.

                «Хуртовина на Водохрещі» - так назвала одну з останніх своїх робіт виконаних на домотканому полотні, пані Катерина. Авторка використала кілька технік, що здавна застосовувалися в нашому регіоні. Білими нитками зроблені мережки, вирізування, лиштва, «солов’їні вічка», занизування, верхоплут.

                «З великим захопленням працювала я над цією роботою, а по закінченні відчула, ніби наповнилася ще однією часточкою мистецького щастя – веде далі жінка – Навіть не знаю, як би я жила без своїх орнаментів».

                ЇЇ панно «Великому кобзареві» та рушник «Садок вишневий коло хати», що брали участь у виставці, приуроченій Тарасу Шевченку, у Каневі, поповнили колекцію музею Т.Г.Шевченка. А для власної колекції аналоги пані Катерина відтворила дещо пізніше. Взагалі на Шевченківську тематику в своєму доробку Катерина Семенівна має багато «золотих» робіт.

                Свій рушник «Дерево – пісня» присвятила майстриня Раїсі Кириченко, «Лілея» - Катерині Білокур, «Шлях до зірок» - першому космонавту незалежної України Л.Каденюкові. Низка полотен на болючу тему Чорнобильської катастрофи: рушники «Біль Чорнобиля», «Пам’яті Чорнобиля, сорочка «Чорнобилець». Її роботи зберігають музеї в Прилуках, Ніжині, Чернігові, Козельці, Києві, Каневі, Полтаві, навіть за кордон дісталися – до Австрії, Америки, Франції, Польщі, Португалії, Німеччини та Росії.

                До 400-річчя Густинського монастиря подарувала пані Катерина свій рушник «Тополя». А про мистецькі подарунки родичам, друзям та близьким – годі й говорити.

                Цікаво простежити, як в іншій композиції – «Моє рідне село» - мережки перетворюються на квіти або трави. І ми погоджуємося з цими метаморфозами, бо ж геометричний орнамент має хоча й широкий, але усталений набір елементів. Тим то й особлива творчість вишивальниць, що, маючи обмежене коло елементів, вони створюють образні високохудожні речі. І при тому виявляють гостре відчуття декоративності. Ось і в названій роботі перед нами барвисте поле, серед якого в’ються стежки, квітнуть соняшники. Стежки ж цього разу протоптані людиною – такі вони нерівні й живі.

                На рушнику «Квітуй і слався Україно» знову зображено багато квітів. Примітно, що квіти, їхнє різнобарв’я  постійно привертають увагу вишивальниці. Вона захоплюється їх красою, колірною гамою, формою. Візерунок органічно лягає на поверхню полотна, його композиція логічно продумана: вся площина покрита орнаментом – ним стає і біла смуга незашитого полотна. Все це зроблено так, що не відбереш і не додаси жодного стібочка. Майстриню цікавлять не розкішні квіти, викохані в теплицях чи ботанічних садах, а скромні й ніжні, що ростуть у полі чи лісі або десь на клумбі.

                Так вона поетизує звичайну ромашку. Мотив квітки подає різноманітно, не дозволяючи собі повторюватися. Розмаїтості досягає зміною композиції, колірних сполучень, ритму. Рушник «Приудайські візерунки» - безпосередній і щедрий вираз ясного літа, ще свіжих, не попечених сонцем трав, веселої лісової галявини, на якій розкошують непримхливі, а такі ніжні й тендітні квіти – ромашки. Маленькі квіточки розташовані в центрі композиції на одній лінії. Вони білі білесенькі на сірому полотні. Розміщені навколо них ламані лінії створюють враження лугових трав. І далі наче все усіяне ромашками, а зовсім в іншому але гармонічно узгодженому з центральними, ритмі, розписні половинки дещо більших квіткових суцвіть. А за основною лінією візерунка розкидані ромби, в яких також усміхаються ромашки. Художниця точно відчуває масштаб, ритмічність, рівновагу композиції, вдало наголошує на головному, вміє зберегти чарівливість задуму. Внизу охайні білі квіти зав’язані  в шаховому порядку трьома рядами вузликів, непомітно підтримують легкість і святковість біло пелюсткових квіточок. Рушник також вражає чистотою та свіжістю ясних суцвіть. Але вирішено все зовсім інакше, більш декоративно, лаконічно. Композиція має спокійний ритм, вона навіть дещо графічна.

                Назва кожної роботи Катерини Каращук завжди влучна і водночас поетична. Навіть той, хто не дуже знається на декоративному народному мистецтві, замилується тонкою ювелірною роботою, красивим візерунком, з великим смаком підібраними кольорами, майстерністю, великим терпінням авторки. Назва ж допомагає побачити набагато більше – великий талант вишивальниці, пісенну душу, багатогранну фантазію. Перерахуємо хоча б деякі з них : «Тарасові стежки», «Мамині пісні», «Відродження», «Казковий світ», «Райські пташки», «Слізоньки мої», «Пташки», «Урожай», «На калині соловейко», «Давнина», «Соловейки сонце зустрічають», «Радісна праця», «Тополя», «Моя доля».( див. фото додатки)

                Пісню, так само як і любов до квітів, до роботи, а особливо до вишивання, не можна вилучити з життя Катерини Семенівни. Сама вона не складає пісень, але життя свого без них не мислить. Може, тому, що в народній пісні майстриня нерідко черпає наснагу, творчу думку для своїх узорів. Приклад тому рушник, що зветься «Ой радуйся земле». Поле, засіяне любов’ю, трудним щастям, мережать стежки жалю і печалі: по веселому червоному узору рука майстрині тонко й обережно вивела візерунок чорною ниткою. І наче чуєш знайоме: «Два кольори мої, два кольори…»

                Ясність задуму, гармонія, гармонія і логічність в узгодженні орнаменту з формою і практичним застосуванням виробу характеризує твори Катерини Семенівни. Вона компонує їх з великим відчуттям ритму, наповненості площини, майже ніколи не перевантажує композицію, робить її надзвичайно врівноваженою і стрункою. Каращук створює гарний рисунок і вміє кольором зробити влучний акцент. Художниця завжди прагне м’якого переходу від темного, насиченого кольору до білого, незайманого тла. Вона часто полегшує бічний візерунок, насичує повітрям і забезпечує його вростання в полотно тоненькими кривульками різної конфігурації, які, завершуючи візерунок, гармонійно поєднують вишивку із тканиною.

                Свої твори Катерина Семенівна мислить не як щось абсолютно самоцінне. Вона бачить їх в інтер’єрі, у побуті. Щоб упевнитися в тому, досить глянути на асортимент речей, створених нею. Крім рушників, що призначені бути окрасою портрета на стіні, мисника або дзеркала, чи ікон у куті, майстриня вишиває скатертини з серветками, окремі серветки під вази з квітами. Десятки різноманітних наволочок, а також килим, портьєри вишито її руками. Серед творів Каращук ми знаходимо й багато одягу: жіночі й чоловічі сорочки традиційного крою та оздоблення, блузи і сукні.

                У квартирі Катерини Семенівни і справді хлюпочеться море. Під вікном балкона. Вона його намалювала синьо-блакитним. З білими бурунцями. А чайки кигичуть. Очі заплющиш і чуєш…А у ванній кімнаті бавляться рибки.  А ще разом з художницею живе кілька жінок. Мальованих. Чимось невловимим схожих на господиню. Одна, берегиня, зображена на всю стіну балкона. В українських строях, з хрестом в руках. Навколо трава зелена, лелеки, гуси-лебеді пасуться. Ще дві жіночки біля дверей, їх Катерина Семенівна вирізала у повний зріст з картону та й вдягла у власноруч вигаптуваний одяг.

                Як говорять в народі, якщо людина талановита – то вона талановита у всьому. Так і Катерина Семенівна: не лише гарно вишиває, а й малює чудові картини. Коли ми до неї завітали, вона саме закінчувала виготовляти рамку для щойно створеної картини – «Накувала зозуленька»(див. титульну сторінку). Автор зобразила себе молодою 23-річною дівчиною з ніжною посмішкою на вустах і чи то сумом, чи задумою в очах. Красуня у гарному вінку з квітів, вишитій українській сорочці, на шиї – «мамині корали», а оточує її калина, що змагається з дівчиною у красі. На грудях у юнки сидить зозуля. «Хоч і накувала мені зозуленька 75 років, - розповідає майстриня, - але я не журюся. В душі я – молода, весела, життєрадісна. Я творила і буду творити, доки вистачить сили».

                Подобається художниці зображувати прилуцькі краєвиди, квіти, жінок-берегинь. ЇЇ малюнки, як живі – тихо шурхотить осіннє листя, поволі котить свої маленькі хвилі Удай, рибалки вудять рибку, чути веселий дитячий сміх, бавляться кошенята, плескаються качки…(див. фото додатки)

                Спілкуючись із Катериною Семенівною, ми зрозуміли, що вишивка – це сенс її життя. В народі кажуть, що справжній витвір мистецтва – від Бога. Господь обдарував цю жінку талантом вишивальниці, а вона, незважаючи ні на хворобу, ні на труднощі життя, дарує людям своїми роботами радість, надію, справжнє свято.

                Андрій Малишко якось сказав, що справжній поет той, хто не тільки бачить навколишній світ, а й уміє малювати його своїми фарбами. Катерина Семенівна Каращук малює світ ясними, опроміненими світлою любов’ю до рідної землі барвами, малює закохано і щедро.