Сучасний  стан нашого суспільства характеризується зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної історії та культури, до усвідомлення необхідності збереження традиційного народного мистецтва як генофонду його духовності, втрата якого загрожує існуванню самого народу.

                Звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів — це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій, відродження культури українського народу.

                Витоки народного мистецтва сягають сивої давнини. Зберігаючи тісний зв^’язок з традиціями народної творчості минулого, народне мистецтво набуває нового змісту, нових якостей і рис сьогодення. Вічнозелене дерево народної творчості збагачується новими паростками в наш час.

                У розмаїтті українського декоративного мистецтва художнє вишивання посідає одне з провідних місць. Це улюблений і здавна поширений різновид народної творчості. Колись за кількістю й довершеністю вишитих рушників, сорочок, скатерок, які дівчина підготувала до свого весілля, судили про її працелюбність. Уміння серцем відчувати навколишню красу й відтворювати її в узорах кожна дівчина змалечку вчилась у своєї матері, бабусі.

                Вишивка в Україні — світ краси й фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків.

                Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушник — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки.

                Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.

Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним та культурним символом України.

Рушники є неодмінними атрибутами народного побу ту, весільної обрядовості, вони застосовуються як тр

                Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку. Коли в Євангелії від Івана читаємо: «Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи» (Євангелія від Івана, 6:34), то маємо складне символічне значення й самої речі і слова, що її означає.

Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього й вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому», не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень.

У перший день огляду озимини (на Юрія) ішли в поле гуртом – частіше родом. Попереду батько ніс на рушнику хліб-сіль, у кошику, накритому рушником, несла різне частування мати. На зеленому полі розстеляли його, клали їжу, пригощалися. Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на нього обжинковий вінок.

Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті

Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,

 І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.

Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого.

Існували подарункові рушники, які дарували на пам'ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення.

Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам.

На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь.

Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов'язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник — дорога життя, початок — народження, кінець — завершення життєвого шляху.

Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З малечку дівчата вчилися вишивати і прясти, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12—14 рушників, а іноді навіть і більше.

Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників», — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.

Видатний український етнограф Павло Чубинський під час етнографічної експедиції (1869—1870 рр.) Правобережною Україною зафіксував цікавий звичай «торочення рушників» перед весіллям. У п'ятницю сходяться дружки і старости до хати молодої торочити рушники. Це означало дошивати до вже готових рушників шматочки полотна, що залишилися на ткацькому верстаті з довгими звисаючими нитками для їх продовження. Торочені рушники дарували дружбам-боярам. Під час цієї церемонії вперше просили в Бога благословення: «Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті рушники торочити».

На Поліссі зафіксовано звичай колективного виготовлення рушників за один день. Це пов'язане з поширенням епідемічних хвороб, засухою. Зафіксовано також індивідуальне виготовлення рушників матір'ю в разі хвороби дитини або для дитини, що народилася у сім'ї, в якої до цього діти вмирали. Такі рушники звались «обиденні», або «обітні», й мали обрядово-магічне значення, дарувалися до церкви, для ікон Богородиці Покрови.

Рушник є водночас знаком-символом у святах та обрядах і предметом побуту. Відповідно до функціонального призначення рушники мали назви — «посудний», «стирок» (для посуду), «утирач», «утиральник» (для рук та обличчя):

Широко використовувалися рушники в декоративному оздобленні інтер'єру хати. В минулому їх вішали над іконами й називали рушник — «покутний», «божниковий», «божник», «наобразник», «іконний». Довжина божників досягала трьох метрів і більше

Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові».

Держи хату, як у віночку,

Рушнички на кілочку.

Завдяки своїй яскравій орнаментації вони виконували функції своєрідних прикрас, декоративних акцентів в оздобленні селянської хати. їх вішали між вікон, дверей.

У процесі історичного та культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиційні рішення, найбільш улюблена й поширена колірна гама, притаманні лише цьому осередкові техніки шитва. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

Ще 100 років тому, досліджуючи вишивку, В. Стасов зазначав: «У народів давнього світу орнамент ніколи не містив у собі жодної зайвої лінії, кожна рисочка мала тут своє певне значення... Це — складна мова, послідовна мелодія, що має свою основну причину і призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів».

На Чернігівщині — вишивка рушників має значне поширення. Тут стала популярною орнаментація з пишних рослинних форм. Мотив дерева-квітки — один з найулюбленіших у шитві рушників. Його семантика сягає у глибину віків і пов'язана з язичницькою міфологією. Священне дерево життя є символом матері-природи. Характерно, що давні образні міфологеми, як і символіка червоного кольору, збереглися на рушниках, що мали обрядове значення й були знаком-символом. Мотив дерева-квітки впродовж тривалого часу зазнавав модифікації й щоразу інтерпретувався залежно від смаків і уявлень народних майстрів. Мотив «вазона» з'являється в XVII—XVIII століттях як наслідок освоєння ренесансно-барочних мотивів з подальшою переробкою народним мистецтвом. Цікаво зазначити, що мотиви «вазона», «дерева» скрізь зберігають один і той самий принцип у зображенні рослин. На рушниках квіти, пуп'янки виглядають площинно, внутрішню будову квітки передано різними рушниковими заповненнями. Ці мотиви мають завжди свій логічний початок і завершення. Це можуть бути вазони найрізноманітнішої конфігурації, видовженої форми вази, округлих обрисів глечик, типовий за формою для кераміки Полтавщини. їх площинне зображення підкреслюється орнаментальними заповненнями поверхні і сприймається як один з елементів композиції. «Дерево-квітка» часто виростає з умовно трактованої землі, яка подається ніби в розрізі. Прагнення осягнути явища природи і проникнути в їх суть спричинилося до того, що в розрізі вишивальниця позначає крапками умовне зображення насіння, з якого виростає дерево.

Мотив «дерева» характерний для рушників Полтав­щини початку й середини XIX століття. Загальна побудова композиції здійснюється за принципом симетрії і рівноваги мас. Симетрія майстрами відчувається не як дзеркальне відображення ідентичних мотивів, а лише як урівноваження з обох боків стебла різноманітних за малюнком, але однакових за обрисами елементів. Для більшої рівноваги в основі квітки, внизу вишивальниці розміщують по боках два найкрупніші в загальній композиції мотиви. Бічні гілки згинаються під тягарем плодів, квіток, нанизуються на основне стебло. Простежується загальна побудова і пружний, стрімкий рух ліній і форм рослинних елементів. Погляд перебігає від основи елемента вгору, до його завершення. Верхівка позначається однією великою квіткою з більш детальною розробкою деталей, або ж квіткою з трьома гілками, що виходять з неї.

На Чернігівщині, особливо в Городнянському районі, мотив дерева, вазона ускладнюється значною кількістю птахів. Це й великі пави по боках дерева й по кілька пар невеликих.

Прагнучи в орнаментуванні рушників передати пишність, красу природи, її цвітіння, вишивальниця розміщує на стеблі величезну кількість різноманітних квіток і майже не зображує листків, які в порівнянні з квітками зовсім невеликі. Вся увага вишивальниць сконцентрована не на передаванні реальних природних форм, а на декоративному вирішенні всього малюнка, на орнаментальному заповненні площин мотивів. Саме це, при порівняно невеликому арсеналі елементів, створює їх багатоваріантність.

Зображення «дерева-квітки» скрізь має тричасний поділ, що в народній уяві асоціюється з царством підземним, земним, небесним. Дерево — своєрідний зв'язок світу потойбічного з небесним. Саме це підтверджує наявність зображень сонця, зірок. «Дерево життя» в рушниках є філософським осмисленням категорії вічності — минулого, сучасного, майбутнього. Важливим у рушниках є зображення птахів. Поступово символіка птахів, як небесних представників, змінює своє первісне значення. Вони втрачають риси фантастичності, їхні зображення на весільних рушниках XIX століття переходять у категорію символів кохання, побажання сімейного щастя. Вигляд птахів набуває конкретно-реальних рис.

Хто знає, береже минуле

 І вміє шанувать сучасне

, Лиш той, майбутнє

 Вивершить прекрасне!

У час відродження духовності, повернення до народних витоків, ми поступово прямуємо до пізнання самих себе, історії свого народу. Повер­таємося обличчям до коріння нашої нації, тра­дицій, бо знаємо, що «без коріння нічого не росте, без коріння сохне все живе».

Щасливі ми, що народилися в Україні. Тут жи­вуть наші батьки, діди, прадіди, тут корінь ук­раїнського народу. Знати свій народ — це знати мамину пісню, яка посіяла в душу дитині зернята добра, це знати і не забувати батьківську хату, сте­жину до школи, від якої діти йдуть у широкий шлях Батьківщини, це знати бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом. Сьогодні ми повинні знати свої корені та думати про те, без чо­го не мислиться жоден народ: народні звичаї, тра­диції, про нашу Берегиню, обереги на рушниках, про наші добрі і славні символи. А що таке Бере­гиня? Це наша оселя, те, що в ній є, що зробили діти своїми руками на пам'ять нащадкам.